Ми були безді тною парою. Багато років намагалися завести дітей, але ма рно. І за десять років спільного життя звиклися з цією думкою. У якийсь момент ми відчула, що дозріли для справжньої сім’ї. Сім’ї з дітьми. І ми всер йоз задумалися про нрийомну дитину. Так ми почали періодично навідуватися в будинок-інтер нат. Найбільше мені запам’яталася одна дівчинка, яку звали Ліза. Їй було сім років. Я почала придивлятися до неї, спостерігати як вона поводиться з іншими діточками і дорослими.
Ця дівчинка з самого початку чимось заченила мене. Як тільки я побачила її, моє сер це йокнуло, і я навіть на інших хлопців більше не стала дивитися. Але вона дуже соро милася, важко йшла на контакт і тікала від мене. Я розуміла, що дитині потрібен час, тому мене це не зупиняло. І я ходила туди знову і знову. Однак минуло пару місяців, але нічого не змінилося. У мене було величезне бажання оточити це дитя любов’ю і турботою і подарувати їй справжню сім’ю.
Я її якось відразу полюбила, але наси льно милий не будеш. І одного разу я вирішила в останній раз відвідати її і попрощатися з нею. Обняла її і сказала: – Я дуже хотіла, щоб ми стали сім’єю, але бачу, що ти не хочеш, щоб я була твоєю мамою. Напевно, ми більше не побачимося. І тут вона своїм тихим голосочком промовила: – Не треба, мамо. Не йди! І занлакала.
З того моменту ми більше ніколи не розлучалися з нею. Потім Ліза розповіла мені, що боя лася, що ми вчинимо з нею також як одна тітонька з її подругою. Виявилося, що її подружку удоче рили, а потім привезли назад зі словами: – Не потрібна нам така неснокійна дівчинка, яка не спить ночами і весь час нлаче. У цей момент я зрозуміла, який ст рах вона відчувала весь цей час і як їй було важко.