Я завжди цуралася свекрухи. Вона з першого погляду не злюбила мене. У мене немає вищої освіти, не з королівської родини, і зовнішністю у фотомоделі не вийшла. До речі, мій чоловік теж не блакитних кровей, Аполлона якщо і нагадує, то лише темної, безмісячної ночі. А університетський диплом отримав лише для матері. Він десь у неї вдома лежить. Мій чоловік за фахом не працює. Після одруження ми з чоловіком жили по знімних квартирах. Свекруха навідувалася до нас раз на тиждень. Одного такого відвідування мені вистачило, щоб надалі тікати з дому за найменшої небезпеки появи свекрухи в гостях.
Коли наро дився наш син, втекти вже можливості не було. Мені доводилося мовчки виносити нагінки від свекрухи з приводу і без. Чому мовчки? Я її боя лася. Пам’ятаєте героїню Раневської – “Муля, не нервуй мене” з кінофільму “Підкидьок”? Так от, героїня Раневської – це сама доброзичливість поруч з моєю свекрухою. Ми з чоловіком щоліта їздили до моєї двоюрідної бабусі на узбережжє Чорного моря. Вона єдина з родні, хто по-справжньому любив мене. Рік тому бабусі не стало і її двокімнатна квартира дісталася мені у спадок. Ми з чоловіком вирішили переїхати туди жити. Свекруха буквально вивергала прокляття, за те, що я відводжу від неї сина. Але навіщо нам поневірятися по чужих кутках, якщо у нас є квартира в такому чудовому місці?