Я вже відчувала, що залишилося небагато часу, і покликала своїх дітей, щоб розповісти їм про їхнє походження. Вони вже самі стали батьками і подарували мені онуків. Я з Тарасом одружилася дуже рано, нам було лише дев’ятнадцять, але довго не мали дітей. Я не могла завагітніти, а тоді не було сучасних технологій та лікарів, тож нічого не могли вдіяти. Ми вирішили, що це Божий промисел.
Але одного дня, коли я йшла доїти корову, почула дивні звуки з сараю. Заходячи туди, я знайшла старенький кошик. Заглянувши всередину, побачила немовля і записку: «Я знаю, що ви не можете мати дітей, але я народила дочку. Якщо батьки дізнаються, що це моя дитина, вони мене вб’ють. Будь ласка, подбайте про неї. Я впевнена, що ви її полюбите». Я взяла кошик і помчала додому. — Тарасе, нам лелека приніс дівчинку! — повідомила я чоловікові. Він дуже зрадів, адже не сподівався мати своїх дітей. Ми оформили документи, і оскільки я була повненькою, ніхто навіть не запідозрив, що це не наша дочка.
Минуло два роки, і в сараї я знову знайшла кошик з немовлям. «Це її брат. Ви полюбили мою дівчинку, полюбите й хлопчика. Ви добрі батьки», — йшлося в листі. Тепер у нас було двоє дітей, і нашому щастю не було меж. Ми виростили їх, обидва вступили до університету, знайшли хорошу роботу та створили свої сім’ї. На весіллі доньки була жінка, яка безперервно плакала. Я одразу зрозуміла, хто це. Підійшла до неї, і вона подякувала мені за те, що я виростила чудових дітей. На весіллі сина вона також була присутня, але ніхто її не помітив серед великої кількості гостей. Після моєї розповіді діти подякували мені за те, що я їх прийняла і так добре виховала. Вони завжди були для мене рідними, і я безмежно вдячна за них.