Вранці Ніна встала з неприємним та дивним відчуттям. Наче щось поrане має статися.Це в неї ще змалку так, і передчуття її ніколи не обманювали. Завжди траплялося щось поrане, хоча б не з близькими, думала вона завжди.Цілий день Ніна була на голках, нічого не могла робити, її не покидали поrані думки. Так і сталося. І вкотре інтуїція її не підвела. Увечері пролунав телефонний дзвінок. Ніна боялася підняти трубку. Це дзвонив її колишній однокласник, її великий друг. Вони навчалися разом із першого класу. Він повідомив, що в автомобільній аварії заrинула їхня однокласниця.
Її звали Людмила.Колись вони з Ніною були близькими подругами, але у старших класах майже вже не спілкувалися. Ніна згадувала, як вони разом ходили до школи, як продовжували робити уроки. Сиділи вони за однією партою. У вихідні вони цілий день грали у дворі. Коли стали дорослішими, відвідували різні гуртки з гітари, вишивання, кулінарії.Вона була життєрадісною та веселою дівчинкою. Гарна вчилася. Вона завжди мріяла стати учителем, вивчала іноземні мови, співала у шкільному хорі. Вона дуже любила тварин. Тримала гарного та розумного кота, а також вирощувала квіти. Потім вони якось віддалилися.
Ніна чула, що та вступила до педагогічного інституту. Закінчила із червоним дипломом. А за п’ять років вийшла заміж за свого однокурсника. У них наро дився син. Виріс, зайнявся професійним спортом. Брав участь у міських змаганнях.А тут таке лихо трапилося. Навіть не встигла сина одружити, збагатити онуків. Їй було лише п’ятдесят років. Хіба це вік? Їй ще жити та жити. Буває так, що у деяких людей тільки тоді починається справжнє життя. Дуже шкода, що Людмила пішла так рано. Скільки всього вона могла б ще встигнути зробити…На похо рон Людмили зібралися майже всі наші однокласники та близькі шкільні друзі. На жаль, таке життя.