Я вийшла заміж і поїхала далеко, але підтримувала тісний зв’язок зі своїми батьками, намагалася допомагати їм. З братом у мене стосунки не складалися, він був суворим, жив теж далеко від нас, практично не дзвонив і не приїжджав. Мій брат служив за контрактом, отримав квартиру за свою службу; у нього була хороша зарплата, ні чого не потребував, але він все одно не допомагав нам. Минуло лише два роки після того, як я одружилася, наро дила вже двох дітей і зрозуміла, що я не зможу більше жити з цим чоловіком:
у нас не сходяться думки багато в чому. Я прийняла важке рішення для себе, розлу чилася, подала на алі менти і зараз я винаймаю квартиру саме на ці гроші. Брат же, бачачи, як мені тяжко, взагалі не допомагає фінансово; батькам я не говорю нічого: їм теж не солодко. На жаль, моїх батьків не ста ло через неща сний виnадок, я відразу ж поїхала до рідного міста, зателефонувала братові і повідомила його про це. Він навіть нічого не сказав, навіть не засмутився, просто спитав, на кого записано квартиру.
Я не змогла повірити своїм вухам: він у цей складний період питає про спадщину. Зараз він щоразу дзвонить і просить відмовитись від своєї частини; я не знаю, як вчинити, я не хочу розривати родинні стосунки з ним, але також не хочу робити так, як він просить, адже я не маю квартири. Я більше не можу з ним спілкуватися, але принципово досягну того, щоб його позбавили квартири; думаю, що я маю підстави для її отримання.